«Они делают вид, что учат, мы делаем вид, что учимся», - приблизно так, перефразовуючи відоме радянське прислів’я часів Леоніда Брєжнєва, годилося б схарактеризувати процес навчання у сучасному виші. І тут годі шукати винних: ані приєднання до Болонської декларації, ані найкращим чином розроблена національна політика в галузі освіти не допоможуть нам побороти в собі одвічну людську схильність займатися самооманою. Адже скрізь і завжди навчання в університеті було покликане розвивати розумовий потенціал особистості, отримувати знання заради самих знань, що для людини, обтяженої робочими обов’язками та відповідальністю, є річчю недосяжною, майже розкішшю. Натомість навчання дає якраз можливість такої свободи – і тому так прикро констатувати нерозуміння цього факту нинішніми студентами.
Маєш бажання присвятити себе науці, поглиблювати свої знання з певної дисципліни? Будь ласка – до твоїх послуг наукові бібліотеки, кваліфіковані викладачі, семінари та конференції. Відчуваєш у собі талант організатора? Ставай головою студентської ради університету , впроваджуй корисні для тебе та твоїх друзів правові чи суспільні ініціативи. Захоплюєшся мистецтвом, грою в театрі, співами? І тут тобі пропонують різноманітні гуртки та мистецькі колективи. Головне, як і завжди – мати бажання розвиватися і знайти справу тобі до вподоби.
Проте не такий великий відсоток сучасної молоді поспішає користуватися цими можливостями, і, перш за все, саме у сфері навчання. Університетська аудиторія все більше нагадує місце, в якому і студенти, і їхні викладачі збираються за певним розкладом для виконання страшенно важкого для обох сторін обов’язку. Викладач читає лекцію, не відчуваючи від того ніякої втіхи – нерідко користуючись для цього конспектом, який сам він писав ще в далекі аспірантські роки. Замість вільного польоту думки, гострого аналізу актуальних питань та, звичайно ж, певної долі гумору студенти отримують перерахування якихось спірних та застарілих пунктів і положень, визначення наукових термінів, які не лише тих термінів не роз’яснюють, але й суттєво ускладнюють будь-яку спробу наблизитися до їх розуміння. Під час семінару викладач не стимулює дискусії, не заохочує до роздумів чи прочитання додаткової літератури – він, як правило, прагне почути від учнів ті самі рядки з власного аспірантського конспекту, що складали основу його лекцій.
Приблизно те саме спостерігаємо і в студентському середовищі. Під час лекції вдячні слухачі нерідко слухають плеєр, сплять, перемовляються між собою і з нетерпінням дивляться на годинник: коли ж нарешті буде виконано цей неприємний обов’язок?.. А під час семінарів на допомогу приходять завчені фрази з конспекту – звісно, з того самого, багаторічної давності, сумлінно продиктованого викладачем на лекції. Екзамени ж у нас прагнуть здавати, використовуючи перевірений роками студентський засіб – списування.
Сумна картина, чи не правда? І з огляду на те, наскільки нераціонально використовують студенти відведений їм на власне становлення дорогоцінний час, і з огляду на те, наскільки багато втрачають викладачі, принципово не бажаючи спілкуватися з молодими та допитливими людьми. Звісно, хотілося б дожити до часів, коли ця тенденція зміниться на протилежне і ми знову спостерігатимемо в аудиторіях університетів активних викладачів-інтелектуалів та не менш активних студентів, занурених у власні творчі пошуки. Адже саме так, мабуть, і варто, розуміти процес навчання.
Кореспондент порталу Єдине освітнє інформаційне вікно
